"Побоювання, що після розпаду Радянського Союзу буде створена величезна кількість нових партій і в такий спосіб відбудеться політична фрагментація країн Центральної та Східної Європи, не виправдалися. Але все ж таки мали місце й такі явища, як надзвичайно нестабільні результати виборчих кампаній і слабкі урядові коаліції, що змінювали одна одну з неймовірною швидкістю. І перше, й друге – наслідки нетерплячості електорату, який не надавав другого шансу неуспішним урядам й одночасно з легкістю схилявся до популістських рухів. У країнах – нових членах Європейського Союзу – вирізняються чотири партійних типи: поруч із посткомуністичними або соціалістичними партіями з опозиційних рухів виникли нові демократичні партії; далі йдуть партії, які за комуністичних часів були заборонені або організовані в дозволені блоки і, насамкінець, популістські партії з їхнім часто антиєвропейським, націоналістичним курсом. Завдяки своїй історичній спадщині посткомуністичні партії виявилися на початках найстабільнішими й найкраще організованими, в той час як молоді демократичні партії часто були позбавлені солідної партійної і членської структур. Стабільність саме цих партій ще й сьогодні не є гарантованою, а їхня сила опору недемократичним тенденціям – недостатньою." / Порівняльний аналіз їхніх досягнень та недоліків. Вперше опубліковано у виданні KAS-Auslandsinformationen, 7/2005, стор. 22-39.