Окрема стаття
I.
Багато народів згадують сьогодні той день, коли в Європі завершилася Друга світова війна. Залежно від своєї долі кожний народ пов’язує з ним різні почуття. Перемога або поразка, звільнення від безправ’я та чужоземного панування або перехід до нової залежності, розподіл, виникнення нових союзів, величезні зміни в розподілі сил – 8 травня 1945 року має вирішальне історичне значення для Європи.
Ми, німці, відзначаємо цей день між собою, і так має бути. Ми самі маємо знайти необхідний підхід. Нам не допоможе, якщо ми будемо щадити свої почуття або якщо їх буде щадити хтось інший. Ми повинні мати й ми маємо сили для того, щоб наскільки можливо дивитися правді в очі, нічого не прикрашаючи й не сприймаючи все однобоко.
8 травня для нас передусім – день спогадів про те, що довелося пережити людям. Водночас це день роздумів про перебіг нашої історії. Що чесніше ми ставимося до цього дня, то вільнішими ми стаємо для того, щоб із усією відповідальністю нести відповідальність за його наслідки.
8 травня для нас, німців, не день для святкування. Люди, які свідомо пережили його, згадують про цілком особистий, тобто про цілком різний досвід. Хтось повернувся додому, хтось утратив батьківщину. Когось звільнили, хтось потрапив у полон. Багато хто був вдячний просто за те, що скінчилися нічні бомбардування і страх, що він залишився живим. А хтось відчував біль від повної поразки своєї вітчизни. Одні німці з гіркотою стояли перед розбитими ілюзіями, інші німці були вдячними за подаровану можливість нового початку.
Нелегко було швидко й чітко знайти нові орієнтири. У країні панувало почуття невпевненості. Воєнна капітуляція була безумовною. Наша доля лежала в руках ворогів. Минуле було жахливим, утім, і для багатьох із цих ворогів теж. Чи будуть вони нещадно мститися нам за те, що ми заподіяли їм?
Більшість німців думала, що вони борються і страждають за благо для власної країни. Але раптом виявилося, що все це було не лише марно й безглуздо – все це слугувало нелюдським цілям злочинного керівництва. Виснаження, безпорадність, нові турботи – ось що визначало почуття більшості. Чи знайдуть вони своїх родичів? Чи має сенс узагалі думати про відбудову серед руїн?
Позаду – темна прірва минулого, попереду – невизначене, темне майбутнє.
І все ж таки з кожним днем ставало все ясніше, і нині ми маємо заявити про це, що 8 травня було днем звільнення. Цей день звільнив нас усіх від людиноненависницької системи націонал-соціалістичного свавілля.
Але попри звільнення ніхто не забуде, наскільки важкі страждання для багатьох людей 8 травня лише почалися і продовжувалися потім. Але нам не можна вважати, що кінець війни став причиною втеч, вигнань і неволі. Причиною скоріше є її початок, а також розвиток свавілля, що призвело до війни.
Не можна розглядати 8 травня 1945 року окремо від 30 січня 1933-го.
Ми справді не маємо жодних підстав бути сьогодні серед тих, хто святкує перемогу. Але ми маємо всі підстави вважати 8 травня 1945 року кінцем хибного шляху німецької історії, що став зародком сподівання на краще майбутнє.
II.
8 травня – день пам’яті. Пам’ятати означає думати про певні події так чесно й так щиро, що вони стають частиною тебе самого. Це вимагає від нас високого рівня правдивості.
Сьогодні ми зі скорботою вшановуємо пам'ять усіх загиблих під час війни та свавілля.
Особливо ми вшановуємо пам'ять шести мільйонів євреїв, замордованих в німецьких концентраційних таборах.
Ми вшановуємо пам'ять усіх народів, які зазнали страждань під час війни, передусім неймовірної кількості громадян Радянського Союзу й Польщі, які втратили життя.
Як німці ми зі скорботою вшановуємо пам'ять наших співвітчизників, які загинули під час своєї служби як військові, під час бомбардувань на батьківщині, у полоні, у вигнанні.
Ми вшановуємо пам'ять замордованих ромів, страчених гомосексуалістів, вбитих душевнохворих, а також людей, яким довелося поплатитися за свої релігійні або політичні переконання.
Ми вшановуємо пам'ять розстріляних заручників.
Ми пам’ятаємо про жертв опору в усіх окупованих нами державах.
Як німці ми вшановуємо пам'ять жертв німецького опору – громадянського, військового, релігійно вмотивованого, спротиву в робітничих і профспілкових колах, спротиву комуністів.
Ми вшановуємо пам'ять тих, хто не чинив активного спротиву, але не пішов проти сумління, обравши смерть.
Поруч із неозоро великим військом загиблих здіймається гора людських страждань,
страждань родичів загиблих,
страждань через поранення і каліцтво,
страждань через протилюдську примусову стерилізацію,
страждань через нічні бомбардування,
страждань через втечу й вигнання, через зґвалтування і пограбування, через примусові роботи, через несправедливість і катування, через голод і скруту,
страждань через страх бути заарештованим і вбитим, страждань через втрату всього того, у що помилково вірив і заради чого працював.
Сьогодні ми згадуємо горе цих людей і зі скорботою вшановуємо їхню пам'ять.
Можливо, більша частина тягаря, покладеного на плечі народів, узяли на себе жінки.
Їхні страждання, їхня самовідданість і їхня лагідна сила надто швидко забуваються світовою історією. Вони страждали і працювали, виносили людські життя й берегли їх. Вони горювали за загиблими батьками й синами, чоловіками, братами та друзями.
У найтемніші роки вони берегли світло гуманності від згасання.
Наприкінці війни вони першими, не маючи жодної надії на безпечне майбутнє, першими засучали рукави, щоб камінець за камінцем розбирати завали в Берліні й інших місцях.
А коли уцілілі чоловіки повернулися додому, багатьом жінкам знову довелося відійти на задній план. Чимало жінок залишилися через війну самі, тож їм довелося прожити життя у самотності.
Якщо народи не були внутрішньо зломлені розрухою, спустошенням, жорстокістю та нелюдським ставленням, якщо після війни вони помалу знову звелися на ноги, то в першу чергу ми завдячуємо цьому жінкам.
III.
Для початку свавілля характерним була безмежна ненависть Гітлера до наших єврейських співгромадян. Гітлер ніколи не замовчував її перед громадськістю, зробивши весь народ інструментом цієї ненависті. Навіть за день до смерті 30 квітня 1945 року він закінчив свій так званий заповіт такими словами:
«Передусім я зобов’язую керівництво нації та підлеглих ретельно дотримуватися расових законів і нещадно опиратися отруйнику всіх народів – міжнародному єврейству».
Звісно, навряд чи знайдеться держава, що за всю свою історію залишалася б невинною і не долучалася б до воєн і актів насилля. Але геноцид євреїв залишається безпрецедентним в історії.
Небагато людей брали участь у здійсненні злочинів. Від очей громадськості вони приховувалися. Але кожний німець міг бути свідком того, як доводилося страждати єврейським співгромадянам – від холодної байдужості та прихованої нетерпимості до відкритої ненависті.
Як можна було ні про що не знати, якщо спалювалися синагоги, влаштовувалися погроми, відбувалася стигматизація євреїв за допомогою зірки Давида, їх позбавляли прав і постійно принижували їхню людську гідність?
Той, хто хотів чути й бачити, хотів бути поінформованим, той не міг не помітити потягів, якими вивозили депортованих. Можливо, людям бракувало фантазії, щоб уявити методи й масштаби винищення. Але насправді попри злочини як такі багато хто намагався не помічати того, що відбувалося, зокрема і з-поміж представників мого покоління, – ми були молодими й не долучалися ані до планування, ані до виконання того, що відбувалося. Коли в кінці війни відкрилася вся страшна правда про Голокост, надто багато хто з нас посилався на те, що нічого не знав або ні про що не підозрював.
Не буває такого, що винним або невинним є цілий народ. Вина, як і невинуватість, є не колективною, а особистою ознакою.
Існує викрита й залишена прихованою вина людей. Буває вина, яку людина визнає та яку вона заперечує. Кожен, хто пережив ті часи у повній свідомості, має розпитати себе сьогодні наодинці із собою про свою залученість.
Переважна більшість сьогоднішніх громадян була на той час або в дитячому віці, або взагалі ще не народилася. Вони не можуть визнавати свою провину за те, чого взагалі не робили.
Жодна притомна людина не очікує від них, щоб вони посипали голову попелом лише тому, що вони німці. Але вони отримали від предків важкий спадок.
Усі ми, винні й невинні, старі й молоді, маємо визнати минуле. Його наслідки зачепили нас усіх, усі ми несемо відповідальність.
Молоді і старі мають і можуть допомогти одне одному зрозуміти, чому збереження в пам’яті того, що було, є життєво необхідним.
Ідеться не про подолання минулого. Це взагалі не є можливим. Заднім числом нічого не зміниш, з минулого нічого не викреслиш. Але той, хто заплющує очі на минуле, залишається сліпим у сьогоденні. Той, хто не готовий пам’ятати жорстокість, ризикує заразитися нею знову.
Єврейський народ пам’ятає і завжди пам’ятатиме про ті події. Ми як люди шукаємо примирення.
Саме тому ми маємо розуміти, що примирення взагалі не може бути без спогадів. Досвід мільйонів жертв став частиною кожного єврея у світі не лише тому, що люди не забувають таких жахів, а й тому, що пам'ять – це складова частина іудейської віри.
«Бажання забути продовжує вигнання,
А таємниця спасіння полягає в пам’яті».
Ця часто цитована єврейська мудрість, певне, має на увазі, що віра в Бога – це віра в його діяння в історії.
Пам'ять – це осмислення досвіду діянь Бога в історії. Вона є джерелом віри у спасіння. Це осмислення породжує надію, породжує віру у спасіння, у возз’єднання роз’єднаного, у примирення. Той, хто втратить його, втратить і віру.
Якби ми зі свого боку захотіли забути минуле замість того, щоби пам’ятати про нього, ми б не лише повели себе не по-людськи. Ми образили б віру вцілілих євреїв і зруйнували б підходи до примирення.
Для нас важливо мати всередині себе пам’ятник думок і почуттів.
IV.
8 травня відбувся глибокий історичний злам – не лише в німецькій, а в європейській історії.
Громадянська війна в Європі підійшла до кінця, старий європейський світ був зруйновний. «Європа відвоювалася» (М. Штюрмер). Зустріч американських і радянських солдатів на Ельбі стала символом закінчення певної європейської ери.
Звісно, усе це мало старі історичні корені. Європейці мали великий, навіть вирішальний вплив у світі, але все гірше могли впорядкувати співіснування на власному континенті. Понад сто років Європа потерпала від зіткнення серйозних націоналістичних устремлінь. Після закінчення Першої світової війни було укладено мирні угоди. Але вони були не в змозі забезпечити мир. Знову спалахнули націоналістичні пристрасті, переплетені із соціальними негараздами.
На шляху до трагедії рушійною силою став Гітлер. Він створив і використовував масову істерію. Слабка демократія не була здатна зупинити його. А держави Західної Європи, «простодушні й небезневинні», як зауважив Черчилль, своєю слабкістю також сприяли роковому розвитку подій. Америка після Першої світової війни знову зосередилася на власних справах і не здійснювала ніякого впливу на Європу.
Гітлер хотів досягти панування в Європі, забезпечивши його собі шляхом війни. Він шукав і знайшов для неї привід у Польщі.
23 травня 1939 року – за кілька місяців до початку війни – він заявив німецькому генералітету: «Подальших успіхів неможливо досягти без кровопролиття… Ідеться не про такий об’єкт, як Гданськ. Ідеться про розширення життєвого простору на Сході і про забезпечення продовольством… Тобто питання про те, щоб пощадити Польщу, відпадає. Залишається рішення – за першої годящої нагоди напасти на Польщу… І тут право, несправедливість або угоди не відіграють жодної ролі».
23 серпня 1939 року була підписана німецько-радянська угода про ненапад. У додатковому таємному протоколі йшлося про майбутній розподіл Польщі.
Угода була укладена для того, щоб Гітлер зміг вторгнутися в Польщу. Тодішнє керівництво Радянського Союзу повністю усвідомлювало це. Усім політично свідомим людям того часу було ясно, що німецько-радянський пакт означає вторгнення Гітлера в Польщу, тобто початок Другої світової війни.
Це не применшує вини Німеччини в початку Другої світової війни. Радянський Союз погодився на війну інших народів, аби й собі отримати якісь переваги. Але ініціативи війни походила від Німеччини, а не від Радянського Союзу.
Саме Гітлер застосував силу. Початок Другої світової війни залишається пов'язаним із Німеччиною.
Під час цієї війни націонал-соціалістичний режим приніс багатьом народам муки й ганьбу.
Наприкінці залишався лише один народ, який іще можна було піддати мукам, гнобленню та ганьбі – свій німецький народ. Гітлер декілька разів повторював, що якщо німецький народ нездатний перемогти в цій війні, йому теж варто загинути. Спочатку інші народи ставали жертвою розв’язаної Німеччиною війни, перш ніж ми самі стали жертвами власної війни.
Пізніше країни-переможниці поділили згідно з домовленістю Німеччину на різні зони. Радянський Союз ввів свої війська в усі держави Східної та Південно-Східної Європи, які під час війни були окуповані Німеччиною. За винятком Греції, усі ці держави стали соціалістичними.
Почався розкол Європи на дві різні політичні системи. Розвиток подій після війни лише посилив цей процес. Але без розпочатої Гітлером війни цього не відбулося б. Про це думають в першу чергу народи, які вона зачепила, коли вони згадують про розв’язану німецьким керівництвом війну.
Дивлячись на поділ нашої власної країни та на втрату великих частин території Німеччини, ми теж думаємо про це. У своїй проповіді 8 травня кардинал Майснер у Східному Берліні сказав: «Безвідрадним результатом гріха завжди є роз’єднання».
V.
Свавілля розрухи знаходило своє продовження у свавільному розподілі тягаря. Деякі невинуваті зазнавали переслідувань, а винні залишалися непокараними. Комусь пощастило розпочати нове життя вдома у звичному оточенні. А хтось був вигнаним із рідних місць.
Ми у створеній пізніше Федеративній Республіці Німеччина отримали дорогоцінний шанс на свободу. Багатьом мільйонам земляків вона недоступна ще й досі.
Навчитися терпіти свавілля при розподілі різної долі – ось у чому полягало першочергове духовне завдання, що постало поряд із завданням матеріального відновлення. Тут проходила випробування сила людей – побачити тяжкість ноші інших, допомагати нести її, не забувати про неї. Тут повинна була зростати здатність до миру й готовність до внутрішнього і зовнішнього примирення, чого вимагали від нас не тільки інші, але чого жадали насамперед ми самі.
Ми не можемо відзначати 8 травня, не усвідомлюючи, яких зусиль готовність до примирення коштувала нашим колишнім ворогам. Чи можемо
ми справді поставити себе на місце родичів жертв Варшавського гетто або розправи, влаштованої в селищі Лідиці?
Але й жителям Роттердама чи Лондона було, мабуть, нелегко надавати підтримку для відновленні нашої країни, в якій виготовлялися бомби, що незадовго до цього падали на їхні міста. Для цього поступово мала вирости впевненість у тому, що німці ніколи більше не спробують силою змінити факт поразки.
У нас найтяжча доля спіткала тих, хто був вигнаний із рідних країв. Ще довго після 8 травня вони відчували гіркі страждання і велику несправедливість. Нам тут часто не вистачає уяви, а то й щиросердості, щоб із розумінням поставитися до їхньої важкої долі.
Але незабаром з'явилися великі ознаки готовності прийти на допомогу. Багато мільйонів біженців і вигнаних були інтегровані в наше суспільство. З роками їм вдалося пустити нове коріння. Їхні діти й онуки багато в чому зберігають культуру і любов до батьківщини предків. И це добре, бо це є дорогоцінним скарбом у їхньому житті.
Самі вони знайшли нову батьківщину, де зростають, зближуючись зі своїми місцевими ровесниками, спілкуючись їхньою говіркою, розділяючи їхні звички. Життя цієї молоді є свідченням здатності до внутрішнього миру. Їхні діди або батьки колись були вигнані, але зараз вони на своїй батьківщині.
Вигнані скоро дали приклад іншим, визнавши принцип відмови від застосування сили. Це було не тимчасовою заявою, зробленою в початковому стані безсилля, а виразом переконання, яке й надалі залишається чинним. Відмова від застосування сили означає впевненість у тому, що Німеччина, набравши силу, теж зберігатиме прихильність цьому підходу.
Батьківщина одних стала тим часом батьківщиною для інших. На багатьох старих кладовищах на Сході вже сьогодні зустрічається більше польських могил, ніж німецьких.
За вимушеним переміщенням мільйонів німців на Захід слідувала міграція мільйонів поляків. А за ними, своєю чергою – мільйонів росіян. Усі вони були людьми, яких ні про що не питали, людьми, з якими несправедливо обійшлися, людьми, які стали беззахисними іграшками політичних подій і для яких неможлива компенсація пережитих ними страждань шляхом заліку взаємних несправедливостей або протиставлення взаємних претензій.
Відмова від застосування сили сьогодні означає надання людям можливості жити там, куди їх закинула доля після 8 травня 1945 року і де вони живуть ось уже кілька десятків років – довго, з твердою, політично гарантованою упевненістю в безпечному майбутньому . Це означає поставити справу взаєморозуміння вище ніж суперечливі юридичні претензії.
У цьому полягає людський внесок як такий, що ми можемо зробити у створення європейського мирного устрою.
У процесі відновлення Європи після 1945 року ідея свободи і самовизначення здобувала перемоги і зазнавала поразок. Зараз для нас важливо скористатися шансом, щоби підвести риску під довгим періодом європейської історії, упродовж якого кожна держава вважала стан миру можливим і надійним лише за умови своєї переваги над іншими державами, коли мир означав час підготовки до наступної війни.
Народи Європи люблять свою батьківщину. У німців ситуація така ж сама. Хто міг би повірити в миролюбний характер народу, готового забути свою батьківщину?
Ні, миролюбність проявляє саме той, хто не забуває свою батьківщину і хто саме тому сповнений рішучості робити все для того, щоб жити в мирі одне з одним. Любов вигнаних людей до батьківщини – не реваншизм.
VI.
Остання війна більшою мірою ніж попередні породила в серцях людей бажання миру. Зусилля церковних організацій, спрямовані на примирення, знайшли широкий відгук. Існує багато прикладів діяльності молодих людей, які прагнуть взаєморозуміння. Хочу згадати організацію Aktion Sühnezeichen («Знак спокути»), її діяльність в Освенцимі та Ізраїлі. Одна з парафій міста Клеве на Нижньому Рейні отримала нещодавно від польських парафій хліби на знак примирення та єдності. Один із хлібів ця парафія переслала одному вчителю в Англію. Бо цей учитель з Англії дав свого часу знати про себе, написавши про те, що під час війни як льотчик-бомбардувальник зруйнував у Клеве церкву і житлові будинки і що йому хотілося б отримати знак примирення.
Справі миру можна серйозно допомогти, не чекаючи, поки до тебе хтось прийде, а самому йдучи назустріч, як вчинив цей чоловік.
VII.
Урешті-решт війна зблизила старих ворогів як на людському, так і на політичному рівні. Ще 1946 року у своїй пам'ятній промові в Штутгарті американський держсекретар Бірнс закликав до порозуміння в Європі й до надання допомоги німецькому народові на шляху до вільного і миролюбного майбутнього.
Незліченна кількість американських громадян своїми приватними коштами допомагали в ті часи нам, переможеним німцям, залікувати рани війни.
Завдяки далекоглядності таких французів, як Жан Монне і Робер Шуман, а також таких німців, як Конрад Аденауер, було раз і назавжди покінчено зі старою ворожнечею між французами і німцями.
У всій нашій країні відчувся новий приплив енергії та волі до відновлення. Якісь старі окопи були засипані, релігійні протиріччя й соціальні напруження – пом'якшені. Люди бралися за справу як партнери.
«Часу Ч» не було, а був шанс на новий початок. Ми скористалися ним, як могли. Замість неволі ми встановили демократичну свободу.
Через чотири роки після закінчення війни 1949 року, а саме 8 травня, Парламентська рада ухвалила наш Основний Закон. Незалежно від партійної приналежності, демократи, які ухвалювали нашу Конституцію, дали в її Статті 1 відповідь на запитання про війну і свавілля: «Тому німецький народ визнає недоторканні й невід'ємні права людини як основу кожної людської спільноти, миру і справедливості у світі».
Про таке значення 8 травня також варто згадати.
Федеративна Республіка Німеччина стала державою, що користується повагою в усьому світі. Вона належить до високорозвинених промислових країн світу. Зважаючи на свою економічну міць, вона усвідомлює свою частку відповідальності в боротьбі з голодом і скрутою у світі та у справі досягнення соціальної рівноваги між народами.
Сорок років ми живемо в мирі та свободі, чому ми самі також значно сприяли, проводячи свою політику в колі вільних народів Атлантичного Альянсу та Європейського Співтовариства.
Ще ніколи на німецькій землі не захищалися права громадян на свободу так, як сьогодні. Широко розгалужена соціальна система, яка не побоїться порівняння з жодним іншим суспільством, забезпечує життєві основи людини.
Якщо після війни багато німців ще намагалися заховати свій паспорт або обміняти його на будь-який інший, то сьогодні громадянство нашої держави по праву шанується.
У нас справді немає підстав для зарозумілості або завищеної самовпевненості. Але ми можемо зі вдячністю згадувати розвиток подій останніх сорока років, використовуючи свою історичну пам'ять як керівництво для своїх дій у сьогоденні і для вирішення завдань, що стоять перед нами.
- Якщо ми згадаємо, що в період «Третього рейху» душевнохворих вбивали, то зараз ми вважатимемо своїм особистим завданням турботу про громадян, які страждають на психічні захворюваннями.
- Якщо ми згадаємо, що кордони інших держав часто виявлялися закритими для осіб, яких переслідували з расових, релігійних або політичних міркувань і яким загрожувала смерть, то зараз ми не залишимо за дверима тих, хто нині справді зазнає переслідувань і шукає захисту в нас.
- Якщо ми згадаємо переслідування свободи думки під час диктатури, то зараз ми станемо на захист свободи будь-якої думки і будь-якої критики, навіть спрямованих проти нас самих.
- Той, хто хоче оцінити становище на Близькому Сході, нехай згадає долю, яку німці підготували єврейським співгромадянам і яка стала приводом для створення держави Ізраїль за умов, і досі обтяжливих і небезпечних для жителів цього регіону.
- Якщо ми згадаємо про те, що нашим східним сусідам довелося пережити під час війни, то ми краще зрозуміємо, що збалансування інтересів, розрядка напруженості і добросусідство з цими країнами залишаються ключовими завданнями німецької зовнішньої політики. Важливо, щоб обидві сторони пам'ятали минуле й поважали одна одну. На те в них є всі підстави - людські, культурні і, врешті-решт, історичні.
Генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу Михайло Горбачов заявив, що радянське керівництво не зацікавлене в розпалюванні антинімецьких настроїв у сорокову річницю закінчення війни. Радянський Союз виступає за дружбу між народами, наголосив він.
Якщо в нас є запитання про внесок самого Радянського Союзу в досягнення взаєморозуміння між Сходом і Заходом і про повагу прав людини в усіх частинах Європи, то нам варто прислухатися до цього сигналу із Москви. Ми хочемо дружби з народами Радянського Союзу.
VIII.
Через сорок років після закінчення війни німецький народ усе ще розділений.
Під час поминального богослужіння у дрезденській церкві Кройцкірхе в лютому нинішнього року єпископ Хемпель сказав: «Серце обтяжується і обливається кров'ю через те, що виникло дві німецьких держави з таким складним кордоном. Серце обтяжується і обливається кров'ю взагалі через наявність безлічі кордонів. Важко стає від озброєнь».
Нещодавно у Сполучених Штатах Америки, у місті Балтиморі, було відкрито виставку «Євреї в Німеччині». Посли обох німецьких держав прийняли запрошення на захід. Господар виставки, президент Університету імені Джонса Гопкінса, привітав їх разом. Він зауважив, що всі німці стоять на ґрунті одного й того самого історичного розвитку, що вони пов'язані ниткою спільного минулого і що така нитка може приносити радість або проблеми, але що в будь-якому разі вона є джерелом надії.
Ми, німці, являємо собою єдиний народ, єдину націю. Ми відчуваємо себе частиною єдиного цілого, бо маємо одну й ту саму історію.
8 травня 1945 року ми також пережили як дату спільної долі нашого народу. Це об'єднує нас. Ми відчуваємо, що нас об'єднує спільна воля до миру. З німецької землі обох держав повинні виходити мир і добросусідство з усіма країнами. Й інші також не повинні перетворювати німецьку землю на загрозу миру.
Люди в Німеччині спільно прагнуть миру, який включав би в себе справедливість і права людини для всіх народів, зокрема і для нашого.
Примирення, що долає кордони, неможливе, якщо в Європі зводяться стіни, а можливе лише в тому разі, якщо кордони на цьому континенті втратять свій роз'єднувальний характер. Саме про це нам нагадує закінчення Другої світової війни.
Ми впевнені, що 8 травня буде не останньою датою нашої історії, що об’єднує всіх німців.
IX.
Деякі молоді люди в останні місяці запитували себе і нас, чому через сорок років після закінчення війни розгорнулися такі активні дискусії про минуле. Чому вони активніші, ніж це було через двадцять п’ять або тридцять років? У чому полягає внутрішня необхідність?
На такі запитання нелегко відповісти. Але нам не варто пояснювати це насамперед впливом ззовні, хоча він, безперечно, теж мав місце.
У житті людини і долях народу сорокарічний період відіграє велику роль.
У цьому зв'язку дозвольте мені ще раз звернутися до Старого Заповіту, в якому зберігаються мудрі для будь-якої людини думки, незалежно від її віросповідання. Сорокарічні періоди там часто зустрічаються, відіграють значну роль.
Сорок років Ізраїль мав залишатися в пустелі, перш ніж з приходом на обітовану землю почався новий історичний період.
Сорок років знадобилися для повної зміни покоління батьків, яке несло відповідальність у той час.
А в іншому місці (Книга Суддів) згадується, як часто надана допомога і порятунок бувають забуті вже через сорок років. Кінець спогаду означав кінець спокою.
Таким чином, сорок років завжди являють собою важливу віху. У свідомості людини вони сприймаються як закінчення похмурого періоду часу з перспективою на нове, добре майбутнє або як небезпека забуття з попередженнями про наслідки. Про перше і друге варто замислитися.
У нас підросло нове покоління, яке взяло на себе політичну відповідальність. Молодь не відповідає за події минулого. Але вона відповідає за те, що з нього стане в історичній перспективі.
Ми, старші, не зобов'язані здійснювати мрій молоді, а зобов'язані бути відкритими. Ми повинні допомогти молодому поколінню зрозуміти життєву необхідність збереження спогадів. Ми повинні допомогти їй тверезо й об'єктивно ставитися до історичної правди, не шукаючи порятунку в утопічних рятівних ученнях, але й не впадаючи в моральну зарозумілість.
Із власної історії ми знаємо, на що здатна людина. Тому нам не можна думати, що тепер ми як люди стали іншими, кращими.
Немає такої людини і немає такої країни, які досягли б повної моральної досконалості! Ми винесли урок як люди, ми як люди залишаємося в небезпеці. Але в нас є сили знову і знову долати небезпеки.
Гітлер постійно вдавався до розпалювання упереджень, ворожнечі та ненависті.
Прохання до молоді таке:
Не дозволяйте заражати себе ворожнечею і ненавистю
до інших людей,
до росіян або американців,
до євреїв або турків,
до альтернативних або консервативних сил,
до чорних або білих.
Вчіться жити одне з одним, а не одне проти одного.
А ми, демократичним шляхом обрані політики, маємо постійно усвідомлювати це і служити прикладом.
Будемо поважати свободу.
Будемо працювати задля миру.
Будемо дотримуватися права.
Будемо служити своїм внутрішнім масштабам справедливості.
Подивимося сьогодні, 8 травня, правді в очі так, як тільки можемо.
З німецької переклав д. Юрій Сильвестров
