Данило Павлов — український документальний фотограф і фоторедактор журналу Reporters. Він висвітлює наслідки війни в Україні, зокрема деокуповані території, такі як Ягідне, Буча та Херсонщина. авлов також активно співпрацює з журналістами, створюючи глибокі фотоісторії, які поєднують візуальний наратив із текстовими репортажами. Його роботи публікувалися в The Washington Post, The Times та Forbes.
Часто стверджують, ніби українські військові фотографи — це пропагандисти. Як ви прокоментуєте?
Данило Павлов: Це типове кліше, звинуватити щоби втягнути в дискусію, або заперечувати свою причентність у скоєних злочинах. Україна потерпає від вторгнення, а нас звинувачують у “постановках”. Я сам був свідком масових злочинів: бачив ексгумації, разом з поліцією ми шукати зниклих, спілкувався з очевидцями. Важко повірити, що хтось досі називає це пропагандою. Авторитетні медіа та фотографи, як-от Євген Малолєтка, дотримуються журналістських стандартів, і безпідставно звинувачувати їх у пропаганді — нонсенс. Часом Україна змушена боротися з інформаційними викривленнями, як це було на World Press Photo, де поєднали непоєднувані речі.
Ви багато знімаєте на фронті та у щойно звільнених містах. Інколи в конкурсах поруч ставлять фото українських жертв і зображення російських окупантів. Чому це неправильно?
Данило Павлов: Мене обурює, коли міжнародні агенції демонструють бойовиків із захоплених міст, ніби це “звичайні хлопці”. Російська авіація безжально руйнує міста й вбиває цивільних. А світ нерідко говорить про перемовини без покарання Росії.
Нині люди менше читають тексти й більше дивляться фото чи короткі відео. Та відчути справжній жах війни можна тільки, побачивши все на власні очі.
Чи реально передати увесь жах війни лише фотографією?
Данило Павлов: Особистий досвід незрівнянно сильніший. Я бачив, як у Покровську за день може впасти по 20–30 керованих авіабомб, і більшість людей евакуюється. Подібна ситуація була із вже окупованим містом Курахове. Майже повністю зруйнувавши місто, і захопивши його росіяни знаходять кількох місцевих, знімають їх на камеру де кілька місцевих заявляють, мовляв, “нас чекали”. Це цинічна маніпуляція,бо фактично місто вже спорожніло. Все одно що знайти людину десь в Литві з радикально правими поглядами, і проросійською позицією, зняти її на камеру, а потім видати це в медіа під заголовком “Литва чекає на Путіна”.
На виставках бачимо дуже жорстокі кадри. Де межа між показом жахів і зваженою етикою?
Данило Павлов: Постійно точаться дискусії про етику. Приклад — знамените фото з Маріуполя, де тяжко поранена жінка помирає. Так, це може травмувати її рідних. Але світ мав побачити, що робить Росія. Інший приклад — чоловік, який втратив усю родину внаслідок ракетного удару. Чи етично було знімати його горе? Якби щоразу просити дозволу, документалістика була б неможливою.
Ми змушені показувати війну правдивою, хоч це болісно. Важливо діяти делікатно й обирати кадри спільно з редактором.
Входить, документалістика — це правда без прикрас, а глядач сам обирає, чи дивитися?
Данило Павлов: Так, ми фіксуємо реальність. Проте фотограф має відповідально підходити до відбору матеріалу. У мережі це можуть побачити діти, тому треба уникати надто шокуючих сцен. Кожен відповідає за те, що публікує.
Багато молодих іноземних фотографів прагнуть висвітлювати війну, але не мають досвіду. На що їм зважати?
Данило Павлов: Ситуація стала набагато небезпечнішою. На військові позиції близькі до лінії зіткнення можна потрапити тільки вночі чи за поганої погоди, щоб уникнути дронів. Якщо хочете на передову, потрібна акредитація від Міноборони супровід пресофіцерів. Але навіть маючи дозвіл, можете не потрапити на позиції через різке загострення.
Ви працюєте в редакції. Це якось відрізняється від фрілансу?
Данило Павлов: Я — фоторедактор і фотограф у “Репортерс”. Фрілансери, що співпрацюють із великими світовими медіа, інколи мають ще більшу аудиторію. Але локальні видання теж важливі, бо дають регіональний контекст.
Чи є преференції для деяких медіа у доступі до фронту?
Данило Павлов: Часто все впирається в безпеку. Пресофіцер відповідає за життя журналістів, і якщо обстріли чи інші ризики надто великі, доступ закривають. Це не упередженість, а вимушені технічні обмеження.
Розкажіть про ваші проєкти з Віденським Інститутом і евакуаційним коридором.
Данило Павлов: Один проєкт присвячений людям (військовим і цивільним), котрим робили пластичні операції: пересаджували, приміром, кістку з ноги для відновлення роздробленої щелепи. Хочу показати, як це повертає їх до нормального життя.
Другий проєкт — про евакуацію із захоплених Росією територій через Сумщину. У мене багато фото, що ще треба впорядкувати.
Ви згадували, що частину фото знімаєте “про запас” для майбутніх судів проти Росії. Чи є такі архіви?
Данило Павлов: Так, подібні архіви існують. Якщо потрібно буде підтвердження злочинів, я готовий надавати матеріали, зокрема про ексгумації та розслідування, які бачив на власні очі.
Що можуть зробити німецькі читачі, аби підтримати українську журналістику?
Данило Павлов: Насамперед публікувати наші матеріали й запрошувати українських фотографів на виставки. Потрібні також гранти для незалежних медіа. “Репортерс” існує за рахунок передплатників; кожна поїздка на фронт — це пальне, амортизація, ризик. Підтримка у вигляді грантів чи спільних проєктів допоможе нам і далі показувати світу правду.
Інтерв’ю провів Данило Полілюєв-Шмідт. Він есеїст і колумніст, регулярно пише для німецьких та європейських журналів. У своїх текстах він зосереджується на питаннях європейської безпеки, культури пам’яті та свободи медіа — завжди з особистої перспективи, сформованої його походженням та досвідом у регіоні Східної Європи. З 2022 року він розробляє та проводить курс «Озброєна правда» в Потсдамському університеті, присвячений медіаграмотності, висвітленню війни та механізмам гібридної війни.
