З перших годин повномасштабного вторгнення Росії документує ключові події війни. Раніше працював у провідних українських медіа, створив фотопроєкт 100 моментів Революції Гідності. Співпрацює з Reuters, The Times та іншими міжнародними медіа та організаціями. Його роботи публікувались у Süddeutsche Zeitung Magazin, The Guardian, Frankfurter Allgemeine Zeitung, The New York Times, Time, Der Spiegel та багатьох українських виданнях. Брав участь у виставках по всьому світу.

Запитання (Данило Полілуєв-Шмідт): Чи стала воєнна документальна фотографія більше мистецьким висловом, чи все-таки залишається передусім документом?

Відповідь (Слава Ратинський): Назва «документальна фотографія» сама за себе говорить: це фіксація реальності. Особливо, коли йдеться про військові злочини — тоді фотографія стає беззаперечним доказом того, що відбувається. Звісно, кожен автор додає власне художнє бачення, але від початку російсько-української війни фотографи поставили собі за завдання документувати злочини й нищення, аби показати світові ці жахіття. 

Запитання (Данило Полілуєв-Шмідт) Чи бувають моменти, коли показувати одну лиш трагедію вже замало, і доводиться шукати глибші аспекти?

Відповідь (Слава Ратинський): Такі моменти трапляються ледь систематично, адже в Україні від початку повномасштабного вторгнення щодня відбуваються нові обстріли, гинуть люди. Просто знімати трагедію за трагедією — це важливо, та з часом глядач звикає до подібних кадрів, і вони вже не викликають втому і бажання пошвидше прогрнути фотографію. Ми, фотографи, мусимо шукати нові історії та підходи, щоб передати всю глибину того, що відбувається довкола.

Приміром, я знімав історію про дорожні знаки, які масово демонтовували українці на початку вторгнення, аби плутати росіян. Замість офіційних табличок з’являлися саморобні, нерідко з різними написами чи навіть нецензурними «посланнями» загарбникам. Для мене це виявилося напрочуд виразною метафорою першого періоду війни.

Інший приклад: я займався темою пошуку загиблих та ідентифікації решток загбилх військових. Ця історія про шлях кожного загиблого до дому, до рідних. Це насправді надзвичайно болісна, але важлива сторона війни. Такі історії не потрапляють у стрічку новин щодня, зате дають глибше розуміння, що криється за кожною цифрою втрат.

Запитання (Данило Полілуєв-Шмідт): Як повномасштабне вторгнення вплинуло на твій підхід до фотографії?

Відповідь (Слава Ратинський): Мій світогляд уже сильно змінився ще в часи Майдану. Я тоді зрозумів, що хочу не просто знімати «новини», а й робити масштабніші, глибші проєкти, які розповідатимуть про сутність того, що відбувається. Після 2014 року я пройшов свій шлях: спочатку продовжував працювати в новинах, знімав події, проте відчував, що мені бракує більшої глибини.

Коли ж у лютому 2022-го почалося повномасштабне вторгнення, усе перевернулося ще раз.

Запитання (Данило Полілуєв-Шмідт): Як відповідаєш на звинувачення, ніби українські фотографи — це «пропагандисти», які не можуть бути об’єктивними?

Відповідь (Слава Ратинський): Мене це страшенно обурює, бо вважаю, що саме українці зобов’язані показувати, що відбувається. Ми відчуваємо цю війну «на власній шкірі» — у нас друзі й рідні воюють, ми знаходимось під постійними бомбардуваннями, проживаємо всю цю війну, як ніхто інший - у бліндажі із солдатами, після обстрілу на місці ударів чи у лікарнях разом із пораненими. Кажуть: «А як же нейтральність?» Але я спитаю: хто довів, що іноземець, який приїхав на тиждень, не заангажований своїми стереотипами чи впливом пропаганди?

Більшість українських журналістів і фотографів — фахівці з великим досвідом, які дотримуються стандартів. Ми глибоко розуміємо контекст і проживаємо все зсередини. Звинувачувати нас у необ’єктивності лише тому, що ми українці, — абсурд.

Запитання (Данило Полілуєв-Шмідт): Чому, на твою думку, проблемно ставити в один ряд українських і російських фотографів у міжнародних конкурсах?

Відповідь (Слава Ратинський): Світ звик розглядати наш регіон крізь призму «Росія = домінантний голос». Довгі роки, особливо до повномасштабного вторгнення, голоси українців у міжнародному полі майже не звучали. Коли ж тепер «дають слово» російським фотографам, які працюють, до прикладу, на державні агентства чи медіа, то вони часто ретранслюють пропаганду Кремля.

Звісно, серед росіян є й незалежні автори, але система там настільки просякнута ідеологією, що не зрозуміло, де вони можуть висвітлювати реальність, а де — а де працюють на пропаганду. Аби російському суспільству повірили знову, потрібно геть інше ставлення до правди, час і каяття, але я думаю цього ми не побачимо ніколи. До того часу порівнювати, а тим більше ставити в один ряд наших і їхніх фотографів — це шлях до викривлення справжньої картини й відтиснення українського голосу на другий план.

Запитання (Данило Полілуєв-Шмідт): Які поради дав би молодим німецьким фотографам, які прагнуть працювати над темою війни в Україні?

Відповідь (Слава Ратинський):  Передусім варто глибоко вивчити історію та контекст цієї війни: чому вона почалася, як розвивалася, які її передумови. Без цього приїхати «просто знімати» дуже ризиковано — можна потрапити під чужий вплив або розповідати світові банальності, що не відображають реальності.

По-друге, треба опанувати бодай курси домедичної допомоги та хоча б найпростіші курси поводження у зоні бойових дій, необхідно мати знання поводження із мінами й завжди мати при собі аптечку. Ризики великі: ніколи не знаєш, де й коли «прилетить». Водіння теж важливе — пересуватися в зоні обстрілів буває небезпечно, в ідеалі добре мати навички екремальног та контраварійного водіння, щоб при потребі евакуюватися чи врятувати інших.

І головне — спілкуйтеся з українськими колегами чи тими, хто мав досвід роботи в Україні. Вони допоможуть порадою, пояснять, як оформити військову акредитацію, як поводитися в небезпечних зонах чи ситуаціях. Без акредитації вас нікуди не пустять, бо безпека тут завжди на першому місці. Звісно, можна спробувати розібратися на місці, але попередньо необхідно дотримуючись наступних пунктів: обізнаність в ситуації, медична підготовка та завжди дотримуватись настанов військових.

Запитання (Данило Полілуєв-Шмідт): Які твої враження від щойно звільнених міст? У нас часто створюється ілюзія, ніби після звільнення «все гаразд».

Відповідь (Слава Ратинський): Поки триває війна, щойно звільнене місто не може бути спокійним. Росія бомбардує і Херсон, і Ізюм, Харків та іншімістечка навіть після того, як наші війська повернули туди контроль. У Херсоні лінія фронту фактично проходить через річку, й артилерія росіян може діставати будь-яку точку міста. Люди виходять до крамниці або їдуть кудись, а в них влучає дрон чи снаряд.

Понад два роки Україна маштабно не звільняла територій та міст, але деокуповані від росіян міста зазвичай виглядають схоже -  повністю вигорілі райони, розбиті багатоповерхівки, черги за гуманітарною допомогою, катівні, масові поховання, голодні змучені люди — усе це нагадує хроніки Другої світової, тільки ворог тепер той, хто проповідував - “Ніколи знову”, “Миру мир”, “Дружба народів” та інші пропагандистські байки. 

Запитання (Данило Полілуєв-Шмідт): Якщо війна закінчиться найкращим сценарієм для України, що станеться з твоїми фотографіями?

Відповідь (Слава Ратинський):  Я переконаний, що й після перемоги буде безліч тем, які потребують глибокого дослідження. Адже країну належить відбудовувати, а наслідки трагедій і злочинів — вивчати ще роками. Звісно, хочеться укласти книгу, бо в ній фото живе довше, ніж на сайтах новин чи в стрічці соцмереж. Я бачу своє завдання в тому, аби світ та й українці не забули, через що пройшла Україна, та хто у цьому винен.

Інтерв’ю провів Данило Полілуєв-Шмідт, есеїст, колумніст та редактор книги „Озброєна правда“, який у своїх публікаціях глибоко досліджує ключові питання європейської безпеки, культури пам’яті та свободи ЗМІ, зокрема зосереджуючись на медіаграмотності, аналізі пропаганди та боротьбі з дезінформацією.