Limitless Veterans
ВСТУП
За оцінками українського Уряду і структур ООН, на початковому етапі великомасштабної війни близько 2,7 млн осіб із інвалідністю опинилися в зоні ризику; багато хто був фактично вимушений залишатися вдома без доступу до базових послуг, частина людей екстрено шукала можливостей евакуюватися – зокрема, за межі країни.
У наступні роки завдяки розбудові ефективної системи гуманітарного реагування, відносній стабілізації різних напрямів державної політики і сталій підтримці з боку іноземних партнерів (міжнародних організацій, урядів і неурядових структур) вдалося досягти значного прогресу у гуманітарній сфері. Утім, і сьогодні існують серйозні перебої із забезпеченням.
У цій війні як військовослужбовці, так і цивільне населення по всій Україні піддаються доволі високому ризику отримання важких травм і тривалої інвалідності. Тобто навіть поза лінією фронту, у містах і селах, де не ведуться прямі вуличні бої, небезпека для місцевого населення дуже висока. Тривалі повітряні бої з використанням ракет, дронів і планерних бомб можуть у будь-який момент і без жодного попередження призвести до травм, що залишаться на все життя. За рівнем небезпеки ті, хто надає допомогу безпосередньо після атак, майже не відрізняються від бойових підрозділів. Це – аварійно-рятувальні служби: медичний персонал, служби порятунку, служба попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, поліція та місцеві служби екстреної допомоги, а також добровольці, які поспішають на місця пошкоджень (у разі так званих подвійних ударів). Таким чином, ризик отримання інвалідності внаслідок воєнних дій значно зріс для всіх соціальних груп – солдатів, рятувальників, волонтерів та цивільних осіб.
Invictusgames Ukraine
Завдяки підтримці країн-партнерів багато важкопоранених ветеранів війни вперше отримали доступ до високоякісної медичної і реабілітаційної допомоги за кордоном. Зокрема, співпраця з Німеччиною і іншими країнами ЄС дозволила реалізувати спеціалізовані реабілітаційні програми, забезпечити високофункціональними електричними кріслами колісними й супровідною психосоціальною підтримкою на високому рівні. Однак для багатьох постраждалих цей досвід призвів до болісного усвідомлення: не через якісь пріоритети для окремих осіб, а через структурні умови в більшій частині України досі відсутні можливості для самостійного життя після важких поранень, спричинених війною. Недостатня безбар'єрність, відсутність безбар'єрного житла, обмежений доступ до постійного медичного догляду й недосконалі соціальні структури підтримки фактично унеможливлюють повернення до колишнього способу життя.
Тому інклюзія в Україні – це не питання індивідуального рішення, а системний виклик, який визначає, чи мають люди, які внаслідок війни зазнали довготривалих ушкоджень, реальні перспективи гідного життя у власній країні.
Чи були люди з інвалідністю в Радянському Союзі?
Провокаційне запитання, що часто можна почути у Східній Європі, звучить так: "Чи були люди з інвалідністю в Радянському Союзі?»
«У СРСР немає інвалідів!..», 1 – такою була офіційна відповідь радянського уряду на запит Міжнародного паралімпійського комітету щодо участі СРСР у Паралімпійських іграх 1976 року.
Звісно, вони були. Але вони були невидимими.
Радянська модель не передбачала інклюзії, ішлося лише про ізоляцію. 2 Люди з інвалідністю жили в спеціальних інтернатах, спеціалізованих школах, закритих системах. Громадський простір замислювався не для них – а вони не призначалися для громадського простору.
Такий історичний підхід відчувається і до сьогодні. Видимість усе ще не стала само собою зрозумілою річчю.
Останнім часом у міському просторі дедалі частіше можна побачити людей з різними видами інвалідності, які самостійно організовують своє повсякденне життя – наприклад, йдуть на роботу, роблять покупки або відвідують кафе. Раніше такі сцени були рідкісним явищем: люди з інвалідністю з'являлися в публічному просторі – якщо взагалі з'являлися – зазвичай у чітко визначених ситуаціях, наприклад, під час візитів до лікаря, відвідування державних установ або в рамках терапії. А нинішні – хай окремі, але помітні – приклади свідчать про те, що види їхньої соціальної участі поступово розширюються. Ці спостереження не замінюють статистику, але є відчутним індикатором поступових соціальних змін.
Релевантність політики безбар’єрності: цифри
› за час повномасштабної війни в Україні стало на 600 тисяч людей з інвалідністю більше (на сьогодні ця цифра становить близько 3,4 млн людей)
› працевлаштовано лише близько 18 % людей з інвалідністю
› близько 1,3 мільйони учасників бойових дій, а разом із рідними та близькими 5-6 мільйонів осіб
› близько 1,5 мільйони людей з порушенням слуху
› близько 1,5 мільйони людей з порушенням зору
кількість дітей з особливими освітніми потребами (ООП) в закладах дошкільної освіти – понад 11 тис., у закладах загальної середньої освіти – понад 40 тис.
› кількість дітей з розладами аутистичного спектру (РАС) – понад 20 тис.
› частка осіб старше 60 років – понад 25 % від загальної кількості населення станом на 2023 рік
› понад 50 тис. людей втратили кінцівки (ця цифра, на жаль, зростає)
Здобутки – і слабкі місця
› Інституційні спроможності: прогрес на папері, прогалини на практиці
2025 року уряд ухвалив черговий національний план дій щодо реалізації стратегії безбар'єрності. Регіони і громади розробляють власні плани, а місцеві ради безбар'єрності беруться до роботи. Норми та стандарти, зокрема державні будівельні норми, поступово модернізуються та приводяться у відповідність до вимог ЄС.
Незважаючи на ці структурні досягнення, реалізація планів залишається дуже нерівномірною: багато громад не мають достатніх ресурсів і фахової експертизи для практичної реалізації заходів або їхнього систематичного моніторингу. Рішення часто ухвалюються без надійних даних, що призводить до втрати ефективності заходів і майже повної відсутності інституційної безперервності. Тому створення і розширення місцевої фахової компетентності залишається вирішальним фактором для забезпечення сталих змін.
› Служби реабілітації і охорони здоров’я: розбудова під серйозним тиском
Потреби в реабілітаційних послугах і протезуванні різко зросли внаслідок бойових дій, а також поранень цивільних осіб. Держава й міжнародні партнери розширюють відповідні програми. У першій половині 2025 року понад 56 000 осіб отримали реабілітаційну допомогу через державні механізми.
Паралельно зростає мережа спеціалізованих установ – державних, муніципальних, приватних або громадських. Однак прогалини в забезпеченні залишаються: складна логістика поблизу лінії фронту, час очікування на протези та допоміжні засоби, різниця в якості між установами, а також значна потреба в довгостроковій психосоціальній підтримці й супроводі на шляху до повернення до самостійного життя.
Ці виклики безпосередньо пов'язані з відсутністю доступності до житла, громадської інфраструктури та транспорту, що значно ускладнює успішну соціальну реінтеграцію.
› Архітектура: коли норми стають декорацією
Лише близько 20 % громадських будівель в Україні вважаються безбар'єрними. Особливо проблемними є невеликі місцеві заклади – магазини, кафе, сервісні служби.
Відновлення після воєнних руйнувань відкриває можливість послідовного впровадження стандартів безбар'єрності («build back better»), але на практиці це часто не вдається через брак фахових знань або суто формальне розуміння норм. Архітектори, містобудівники й відповідальні за будівництво часто застосовують стандарти неповно або поверхово. Це призводить до того, що навіть нові будівлі, вулиці або площі стають новими бар'єрами, а не усувають старі.
Фото 3: Реабілітаційний центр UNBROKEN у Львові. Фото з особистого архіву Андрія Новосада
Особливо критичною є ситуація з укриттями: з понад 27 000 перевірених укриттів лише 8 % виявилися безбар'єрними; майже 80 % із них практично недоступні для людей з інвалідністю.
Тому необхідними є підвищення професійної кваліфікації, посилення контролю, чіткий розподіл відповідальності й посилене поширення відповідних знань серед представників приватних підприємств, що забезпечують основну частину надання повсякденних послуг.
› Мобільність: коли сама дорога стає бар’єром
Мобільність залишається однією з найбільших щоденних проблем. Пошкоджені дороги і тротуари, відсутність наземних пішохідних переходів, нерегульоване використання засобів мікромобільності (наприклад, електросамокатів), відсутність світлофорів, пристосованих для сліпих, а також автомобілецентричне планування значно підвищують ризик для людей із обмеженою мобільністю.
Громадський транспорт країни в середньому лише на 25 % є безбар'єрним, а поза межами великих міст відповідні транспортні засоби або зупинки часто зовсім відсутні. Соціальні таксі можуть задовольнити окремі потреби, але вони нечасто доступні на всій території й у багатьох громадах забезпечують лише поїздки до державних установ або медичних закладів.
The League of the Strong
Серед структурних проблем можна назвати недостатню кількість сучасних транспортних засобів, пристосованих для людей з інвалідністю, повільну модернізацію, низький рівень сервісної культури й відсутність штрафних санкцій за порушення прав пасажирів із інвалідністю.
Деякі залізничні вокзали виступають уособленням структурної сліпоти. Навіть здоровій людині важко зрозуміти, як без проблем перемістити свій багаж. Для людей на кріслах колісних доступ
до платформ, поїздів і інформації залишається практично неможливим. Візуально помітні оголошення або інформація про інклюзивні рішення теж не проглядаються.
Хоча українська залізниця й має вагони, пристосовані для людей з інвалідністю, вони зустрічаються нечасто, коштують більше й залишаються важкодоступними з логістичної точки зору. Таким чином, безбар'єрність стає особливою послугою, а не стандартом.
› Цифрова й культурна доступність: прогрес із великими прогалинами
Україна суттєво просунулася у цифрових стандартах: прийнято ДСТУ EN 301 549:2022 «Інформаційні технології. Вимоги щодо доступності продуктів та послуг ІКТ», відбувається моніторинг вебсайтів органів влади, підвищується рівень їхньої доступності, але абсолютні показники через брак технічного обслуговування й необхідної експертизи залишаються низькими, передусім на місцевому рівні.
Багато користувачів продовжують стикатися з серйозними перешкодами у доступі до пропозицій у галузі культури: субтитрування, аудіодискрипція, аудіотури, допоміжні слухові системи тощо рідко доступні, і лише небагато установ або організаторів мають відповідні компетенції чи ресурси.
Безбар'єрність в Україні й за кордоном: порівняльна таблиця
(з точки зору України)
|
Критерій |
України |
ЄС (загалом) + приклади Німеччина / Польща | Канада | США | Велика Британія | ||||||
|
Базовий закон |
Немає окремого рамкового закону про доступність (регулювання розпорошене: ДБН, закони про соцзахист, безбар’єрність) |
Європейський акт про доступність (EAA), нац. закони держав-членів. |
Accessible Canada Act (ACA).
|
Americans with Disabilities Act (ADA) – найжорсткіший у світі |
|||||||
|
|
Україна перебуває не на початку шляху, але й до середини ще не дійшла. Вона рухається швидко, але без стабільних механізмів реалізації
Приклади недостатнього розуміння суспільством питань безбар’єрності
Івано-Франківськ
Родина з 5-річною дитиною з інвалідністю (важка форма епілепсії – хлопчик не ходить і не сидить самостійно) переїхала до багатоквартирного будинку на перший поверх із надією на комфортніше життя. Щоб мати можливість вільно вирішувати повсякденні питання – ходити на прогулянки, в магазин, у лікарню чи по будь-яких інших справах – батьки звернулися до місцевої адміністрації з проханням встановити пандус біля під’їзду і отримали позитивну відповідь.
Перед встановленням пандуса мешканці нібито дали письмову згоду – але коли комунальники приїхали встановлювати пандус, частина сусідів виступила проти і заблокувала виконання робіт. Основні аргументи: металевий пандус занадто великий (6 м), неестетичний, заважає у дворі й заважатиме проїзду екстрених служб (швидка, пожежна). Люди вимагають зменшити або змінити конструкцію, що по суті означає знехтувати стандартами, передбаченими в державних будівельних нормах, тобто обрати нефункціональне рішення.
У результаті пандус так і не встановили. З того часу дитина та її родина фактично ізольовані – не через відсутність законодавчої бази, а через ігнорування, нерозуміння і впертий опір з боку найближчого соціального оточення. Цей випадок є прикладом конфлікту, що часто має місце: право на доступність проти суб'єктивного відчуття комфорту та естетики «більшості».
Львів
Подібний конфлікт стався у Львові. В одному із житлових будинків мешкає ветеран війни, який унаслідок бойових дій втратив обидві ноги. Через обмежену мобільність він подав заявку на будівництво пандуса до входу в будинок. Хоча відповідна районна адміністрація дала згоду й роботи вже розпочалися, окремі мешканці висловили протест. Вони вважали, що пандус «занадто великий», «псує вигляд» або «заважає іншим». Дехто навіть погрожував зруйнувати пандус.
Після публічного розголосу й перевірки міською адміністрацією було встановлено, що рампа відповідає всім чинним будівельним нормам. Міська влада публічно наголосила, що безбар'єрний доступ є основним правом, особливо для ветеранів війни. У результаті один із противників публічно вибачився, а рампа залишилася на місці. Однак цей випадок чітко показує, як швидко навіть юридично правильні рішення можуть зустріти спротив суспільства
Біла Церква й Рівне: бар’єри у громадському транспорті
Не тільки архітектурні, а й поведінкові бар'єри впливають на повсякденне життя. У Білій Церкві водії автобусів і тролейбусів неодноразово відмовляли ветерану у кріслі колісному скористатися пандусом попри його наявність, його просто не відкривали. Родина була змушена пройти дорогу пішки – під дощем.
Схожий випадок стався у Рівному, де жінці з дитячим візочком відмовили у доступі до тролейбуса. Водій пояснив це тим, що рампа призначена «лише для людей з інвалідністю». Лише після публічної критики було проведено внутрішнє розслідування, перевізник приніс вибачення і пообіцяв не допускати подібних випадків у майбутньому.
Ці приклади показують: сама по собі наявність безбар'єрної інфраструктури ще не гарантує фактичної доступності. Часто вона нівелюється людським фактором – недостатньою обізнаністю, браком відповідальності або дискримінаційними поглядами.
Проміжний висновок
Наведені випадки показують, що доступність в Україні – це не лише технічне або будівельне питання. Це також питання прав людини, соціальної відповідальності й розуміння цінностей. Без цілеспрямованої просвітницької роботи, чітких механізмів відповідальності й послідовного виконання існуючих правил доступність залишається фрагментарною – навіть там, де вже створені формальні передумови.
Висновок. Безбар'єрність як тест на демократію
Безбар'єрність не є «соціальним додатком». Вона є індикатором демократії.
Війна продемонструвала нагальність цього питання, але однієї демонстрації недостатньо.
Найбільші виклики – це не норми чи стратегії, а:
реалізація на місцевому рівні,
› відповідальність,
› підготовка фахівців,
› культурні зміни.
Вирішальне питання тепер звучить не так: «Чи можемо ми дозволити собі безбар’єрність?» А так: «Чи можемо ми дозволити собі не впроваджувати її – у країні, яка не хоче втрачати своїх ветеранів, літніх людей і дітей?»
Україна перебуває на переломному етапі. Від того, стане безбар’єрність частиною відновлення чи лише частиною риторики, залежить, хто насправді зможе повернутися після війни.
1. «У СРСР немає інвалідів!..». https://ukraine-nachrichten.de/udssr-gibt-keine-invaliden-derartiges-haben-sicherlich-noch-gelesen_3476
2. «У СРСР немає інвалідів!..». https://ukraine-nachrichten.de/udssr-gibt-keine-invaliden-derartiges-haben-sicherlich-noch-gelesen_3476 Фото.
1. https://www.limitless-veterans.org/
2. https://invictusgames.in.ua/en/
3. https://unbroken.org.ua/ua
4. https://ls.org.ua/en/the-league-of-the-strong
